Читать онлайн книгу "Апостол черні. Книга 2"
Апостол чернi. Книга 2
Ольга Юлiанiвна Кобилянська
Апостол чернi #2Рiдне
Роман Ольги Кобилянськоi (1863–1942) «Апостол чернi», останнiй великий твiр письменницi, мав тернистий шлях до читача. У радянськi часи вiн був пiд забороною – не видавався, при цьому офiцiйнi лiтературознавцi в один голос таврували його як «iдейно й художньо неповноцiнний». Чим же так дошкулила визнана у свiтi оповiдачка тогочаснiй владi? Та тим, що повела мову про те, чого найбiльше боiться будь-яка iмперiя – самоiдентифiкацiю поневоленого народу. Тому й нинi роздуми й надii авторки не втратили актуальностi. У романi вони вплетенi в захопливий сюжет про долю кiлькох поколiнь украiнськоi родини з Буковини.
Ольга Кобилянська
Апостол чернi
Книга 2
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
* * *
Апостол чернi
Книга друга
Дома хорий батько, мати й Оксана. Довкола вражае скромнiсть, щоб не сказати бiднота. Що було цiннiше та гарнiше з обстанови, пiшло за обома вiдданими доньками, а Оксанi, яка узялася вчительськоi посади, ще було час про меблi думати.
Вона мае лише бажання, щоб батьки були здоровi i якнайдовше жили. Сама почуваеться сильна – «за мужчину», як любить говорити, – i коли лише дiстане посаду, бере обох на себе. Теперiшня турбота через брак засобiв на батькове лiкування пригноблювала ii. Але вона заробляе лекцiями, i так якось живуть. «Якби лише, – говорила мати з донькою, – перебував Юлiян у хатi, все було б iнакше, i настрiй не був би понурий».
* * *
– А тепер, мiй любий сину? – спитав батько ще того самого вечора Юлiяна, коли цей, мов спiйманий чужоземний птах, зачинений в малу клiтку, вештався по кiмнатах.
– Тепер? Восени вступлю на фiлологiчний факультет, тату. Хоч фiлологiю тепер закидають i ставлять натомiсть новiшi науки, але фiлологii нiколи не скасують.
– Так думаеш, сину?
– Так, i на чужинi мене про це впевняли. Не лиш менi так здаеться, що ми, украiнцi, ще доволi сирий матерiал, щоб нам зрiктися класичноi фiлологii, обiйтися без виховання духу.
– А про богослов’я, що думаеш, сину, спитаю я тебе, як колись раз.
– Нiчого, тату, нема причини змiняти свiй план i йти на «апостола чернi».
– Скоро можна мати хлiб i працю, хлопче, для темного брата.
– Я й так переб’юсь i спричинюся до освiтньоi працi.
* * *
Годинникар водить за сином спрагненими очима, якби шукав полегшi для фiзичного терпiння. Син, хоч уже майже тиждень дома, не може освоiтися, що вiн дiйсно тут. Щохвилини сiдае коло батька i приглядаеться йому. Оповiдае, як на чужинi не дармував, заробляв i щадив як мiг.
– Яким способом заробляв? – несмiливо питаеться мати.
– Давав лекцii слов’янських мов та найбiльше придавалася менi фiзична сила. Передягався в робiтничу одiж, з’являвся при розпочатих будинках i там дiставав працю.
Оповiдав, як подорожував з Едвардом, щоб доповнити придбану науку. Вiн не мiг не заходити до театрiв. Коли пригадував деякi театральнi п’еси, заслонював на хвилину очi, неначеб попри них пересувалися ще раз картини, якi бачив. Слухав з Едвардом потрiбних вiдчитiв, знайомився iз студентами рiжних нацiй. Раз навiть один багатий американець заангажував його до своiх двох молоденьких синiв на виховника, але пiд умовою, що поiде до нього на вiсiм рокiв. З огляду на батькiв не мiг прийняти цiеi корисноi пропозицii. Пiзнаючи рiжних людей та скарби чужоi культури, вiн зазнавав духовноi насолоди, але те ж i глибоке приниження, як-то iншi народи власними силами дiйшли до таких здобуткiв.
Батько брав сина за руку, притискав ii до очей i шептав:
– Не суди так строго, сину, не суди, ми ще без пасiки, як тi дикi бджоли. Якби ми ii вже мали, то теж сповняли б усi своi суспiльнi функцii без помiчникiв, як iншi, i перетворились би у повну нацiю.
Приiхав Зарко з Покутiвки з вiсткою, що iм уродилася донечка i що Марiя i вiн просять батькiв, Юлiяна i Оксану на хрестини. Оксана мала би з Едвардом Гангом тримати маленьку до хреста. Оповiдав, яка Ева для Марii добра, як доглядае ii щиро i вважае себе вже за справдiшню лiкарку. Юлiян вiдразу вiдмовився, хотiв залишитися при батьковi.
– Іншим разом, мамо, – переконував ii син, усмiхаючись легко. – Вам лицюе iхати, мамо. Марiя через малу не скоро вирветься з хати. Їдьте i не опирайтеся.
– І Едвард поздоровляе тебе, Юлiяне, – звернувсь Зарко вдруге до Юлiяна, – i просив, щоб ти конче хоч на двi недiлi до нього загостив, затужив за тобою i мае про не одно з тобою говорити.
Юлiян засмiявся.
– Подякуй будучому молодому пановi-дiдичевi за привiт i запросини i вiдповiдж, що, як зможу, то прийду, лише не означую реченця, щоб не бути часом словоломним.
* * *
За тиждень прийшло повiдомлення до Оксани, що вона iменована при народнiй школi учителькою i мае явитися з початком шкiльного року в гiрськiм мiстечку М.
Ця вiстка викликала велику радiсть в родинi годинникаря. Оксана почувалася невимовно щасливою. От вона вже самостiйна, вже мае власний хлiб. Та найкраще це те, що буде мешкати там, де тiтка Софiя Рибко, i буде разом з своею гарною i единою первою сестрою, також жiнкою украiнця-вчителя.
Радiсть Марii по приiздi матерi i Оксани до Покутiвки була велика. Через батькову недугу вона не сподiвалася мами. Думала, що прибуде лише брат i Оксана. Церемонiя хрещення малоi украiнки вiдбулася святочно. Едвард Ганг з хресною мамою були поважнiшi, як треба, наче старi випрактикованi громадяни. За обiдом о. Захарiй розпитував з цiкавiстю Едварда про подорож, а при кiнцi святочноi днини в Заркiв прохав о. Захарiй i дiдичiвський син паню Цезаревич, щоб Юлiян приiхав вiдпочити пiсля подорожi до Покутiвки.
О. Захарiй пригадував спецiально, щоб його не бракувало у них на вiдпустi з кiнцем серпня. Ева, почувши це, щипнула Оксану в вухо i шепнула: «Наша стара парафiяльна покрiвля пiде у повiтря вiд самоi побожности, а батько це, певно, вiдхоруе». Едвард Ганге прохав, щоб Юлiян просто до нього заiхав. «У вас хата занизька для Юлiяна», – жартiвливо впевняв паню Марiю i передавав для нього через Оксану кiлька коробок запашного тютюну.
* * *
Небавком попрощалася Оксана з батьками, сестрами i, проведена братом, вiд’iхала на свою учительську посаду. У першому довгому листi перша «офiцiальна» частина була для батька, про те, як iй ведеться, як учителюе, яких мае школярiв, яке сильне враження зробила на неi чудова гiрська околиця. Вуйко Рибка був директором школи i далi пiде на емеритуру. Левки – едина донька тети була замiжня за вчителем – обое гарнi люди, а вiн буде заступником вуйка Рибка у школi, дотепний i розумний мужчина. В кiнцi був опис ii кiмнати i самого мiстечка з його мальовничим положенням, про сильне повiтря, яке оп’янюе i силуе до довгого сну. Крiм цього, був невеличкий листок для «братика».
Рада б вона знати, що вiн, Юлiян, «думае» i дiе? Добре, що мае лекцii англiйськоi мови. А коли буде в Покутiвцi на вiдпустi, нехай iй про все напише, дещо i про Едварда Ганга. Але вiн цiлком не потребуе думати, що вона зачепила свое серце за Ганга. Рiжниця мiж ними така велика, що й думати про таке не можна. Але вiн iй своiм гарним вихованням i веселим настроем подобаеться, i мимоволi приходить iй на гадку, що й нашим «паничам» не завадило б, якби були так гарно вихованi. При кiнцi мусить ще додати, що вже знае, де мешкае Альбiнський i тета Оля Альбiнська. Раз також бачила i внучку Альбiнського – Дору, як iшла iз своiм нареченим д-ром Егоном Вальдом i звертала увагу своею елегантною сукнею перламутровоi барви. Дуже грацiозна, здаеться, русява. Той наречений е вiйськовим лiкарем. Їй хотiлось би казку написати для брата, але правдиву.
* * *
У Покутiвцi на парафii, в мешканнi i саду повно гостей. Вiдпуст, на якому був сам преосвященний, що iз своiм «штабом» вiд’iхав, вже минувся, але хата ще третьоi днини повна. Святкували iменини iмости Еви i рiвночасно молодоi донечки. Деякi гостi проходжувалися по лiсi, хто хотiв, сидiв на лавках у зiльнику пiд вiкнами салону i вiкнами Евиноi кiмнати, iншi грали в карти, молодiж – у товариськi гри, дехто з молодих не покидав модерних танцiв.
Бабуня Орелецька в чорнiй шовковiй сукнi, в чорнiм очiпку, була напрочуд твереза i одна з найсимпатичнiших старших дам. Особливо молодь горнулася до неi. Вона вмiла все щось з «давнини» цiкавого оповiсти, як-то давно молодi забавлялися, як гуляли, з якою повагою пiдходили до дiвчат. Коли яка дiвчина верталася з балю або вечорниць, то хоронили ii вiд лиха батьки або iншi поважнi особи.
– Тепер, бабусенько, – сказала смiливо одна з панночок, – тепер дiвчата дiстають за це фахову освiту, домагаються рiвноправности i здобули вже не одно, чого давно не мали.
– Та нащо iм того? – питала бабуня, поглянувши на панну проникливим поглядом. – Хiба на те, щоб бiльше безголов’я ставало? Я лиш одно признаю для жiнки i пiдтримую: вчителювання i лiкарювання.
І бабуня махала зневажливо рукою, попиваючи чорну каву, яку iй подавали частiше, нiж iншим гостям.
Юлiян побував також на парафii. Загостивши на недовгий час до сестри Марii, шурина i до Едварда Ганга, зайшов до о. Захарiя в день янгола iмости та Еви. О. Захарiй гордився ним перед своiми гостями, мов улюбленим свояком, i нiхто з присутнiх не дивувався, коли Юлiян заступав тепер на якийсь час господаря, зайнятого парохiянами. Юлiян оповiдав зiбраним гостям не одно цiкаве i нове, старався бажання кожного пiдхопити так, що вiн, Ева i бабуня були цiеi днини неначе душею доброго настрою. Та Ева лиш вдавала веселу. Коли батько зрання висказав iй найщирiшi бажання, передаючи як дарунок гарну вирiзьблену касетку гуцульського виробу, виявилося, що, хоч вона не раз бажала мати таку цяцьку, в неi були цього дня не такi бажання. Подякувавши за батькiвськi бажання i дарунок, призналася, що единий дозвiл на виiзд до Швейцарii на медичнi студii може ii ущасливити.
Вiд дитячих лiт вона не прохала нiчого, чого батьки не могли б сповнити. Але цим разом батько цього одного ii бажання не може iй сповнити i не обiцюе навiть на майбутне. Вiн не пустить ii на чужину, вiн нездужае, вона в нього едина дитина, до того в нього, як добре вiдомо, нема на це i вiдповiдних засобiв. Нехай вона студiюе фiлософiю у столицi, де вiн буде ii все близько себе мати i вiд часу до часу бачити. Але кудись за кордон виiздити – на це вiн не згодиться нiколи! Не виключене, що вона може вiддатися, може стати вчителькою при вищiй школi.
Ева поглянула на нього великим, майже проникливим поглядом i почервонiла.
– Це ще питання, – вiдповiла сухо. – Це ще велике питання.
І ще батьковi заявить, що вона вiд нього анi сотика не вiзьме. Бабуня дасть iй засоби iз свого маетку, зрештою, коли вона, Ева, стане самостiйною лiкаркою, тодi вона батька, матiр i бабуню зможе виживити. А вiн, рiдний батько, без серця i без зрозумiння для неi. Вибухнула голосним плачем i, пiшовши в куток, закрила обличчя.
По лицi о. Захарiя перебiг жаль.
– На бабуню будуеш ти свiй храм? – спитав, складаючи руки навхрест.
– Так, на бабуню. Вона мене не обманить.
– Може, я i помиляюся щодо бабунi, але ти сама можеш у своiх планах помилятися.
– Нiколи, татунцю.
– Ти ще молода, i сама не знаеш, що тобi може за пiвроку душу заповнити.
– Побачимо. А я будую на бабуню, – вiдповiла.
* * *
О. Захарiй розсмiявся смiхом, якого вона майже нiколи в нього не чула. Хотiв щось сказати, але, помiркувавши, замовк i звернувся до дверей.
Вона прискочила до нього, вхопила його за рам’я i потягнула назад у глиб кiмнати.
– Ви щось мали на устах, татку, хотiли менi щось сказати… Я вас прошу перестати вже раз ставитися до мене, як до дитини. Менi вже двадцятий рiк. Прошу вас, скажiть, що хотiли менi заявити…
Вiн поглянув на неi. В його очах заблисла сльоза. Приступивши до вiкна, звiдки смiялося ясне ранiшне небо, сказав:
– Коли я старався за руку твоеi мами, вона, як здавалося, була якимсь тягарем для бабунi Орелецькоi, тодi ще молодоi вдовицi, яка мала близьку знайомiсть з одним молодшим вiд неi чоловiком, що обiцяв з нею оженитися. Ми з твоею мамою побралися: я – вбогий питомець, твоя мама – без батька. Маеток, що як не цiлий, то у бiльшiй частинi твоiй мамi належався, пiшов через бабунинi руки на iншi цiлi. Коли твоя мати впоминалася в неi того, що iй законно належалося, вона все ii збувала обiцянками. Я нiколи не отвирав у тiй справi уст. З обiцянок молодого чоловiка бабунi не вийшло нiчого – через п’янство i гру в карти молодий адоратор стратив посаду. Ми далеко жили вiд неi i не втручувалися до ii приватного життя. Кiлько залишилося ще маетку в бабунi, докладно не знаю, але боюся, що все те, що е, пiде горлом! Я хотiв тебе остерегти перед зайвими iлюзiями. Вона любить тебе, це правда. Але хто за свою рiдну дитину забув, може забути i за внучку.
Ева стояла блiда i хвилинку мовчала, поки не вiдповiла:
– Бабуня не мае нiкого прихильного для себе, крiм мене одноi, бiдна бабуня! – i знов вибухнула плачем. – Я буду над нею чувати, як янгол-хоронитель. Вона менi не раз говорила, що все, що мае, лиш для мене ховае i що матусенька бiльше свого батька любила, як ii, i через те i вона мусiла шукати потiхи в чiм iншiм.
О. Захарiй вийшов з кiмнати.
Так було з полудня.
Ева лежала якийсь час на софi, обтираючи сльози. В ii грудях пiднявся наче жаль до батька. Кому-небудь не вiдмовляе найменшого, а своiй единiй рiднiй дитинi, що бажае вищоi цiли, вiдмовляе дозволу. Затиснула зуби. О, лиш украiнець може бути такий завзятий i без глибшого зрозумiння для культури – як не раз нарiкала на нього бабуня. Хоч вiн ii батько, але це хиба його характеру. Мама теж не мае нiчого у своiй вдачi вiд бабунi. Навiть змислу для так званоi «панськости» в неi нема. Слава Богу, що хоч вона мае кров бабунину. Вона i подобае на бабуню. А бабуня не була все така, як тепер. Коли була молода, чарувала всiх своiм дотепом, розумом i елегантнiстю, i тепер ще блистить своiм духом. Вона «Альбiнська» з дому, а вони не хто-будь. Тому-таки на бабуню вона здасть свою будучину, нехай буде що хоче.
Потерла чоло, наче усувала батьковi риси з голови, i звернулася до дзеркала. Їi очi були легко почервонiлi вiд плачу. Притиснула тоненьку батистову хустину до очей i пiшла до бабунi, щоб бабуня iй побажала.
– Бабусенько, моя дорогенька, едина моя. Побажайте менi. Ви вже знаете, як, – i прилягла головкою до бабуниних грудей.
Бабуня притиснула внучку до серця. Всi бажання тiеi свое пташки вона сповнить; нехай не зазнае вона жадного розчарування в життi, i до Швейцарii ii вишле. Їй вiльно своiм маетком розпоряджатися, як захоче. Вона – Ева, також «Альбiнська» у деякiй мiрi, дарма що батько i мама украiнцi. Кров Альбiнських за два поколiння не затрачуеться.
* * *
Коли з’явився Юлiян, говорив з Евою якось так звичайно, привiтавши ii короткими словами, як i всi iншi. Вона вiд нього сьогоднi такого не сподiвалася. На ii очi набiгли сльози, але, затиснувши зуби, загубилась серед гостей. Думала: не досить що батько проти неi, ще i вiн, як здаеться, вiд останнiх днiв нiби не розумiв ii, змiнився. Правда, вiн вернувся з великого свiта, повний нових вражiнь, мабуть, тому став такий стриманий, вирахуваний. Це чужина з нього такого зробила. Але нехай i вона виiде на ту чужину, тодi вiн побачить. Вона не обмiрковуе всього на тверезо, в ii жилах пливе iнша кров, що жене до руху, до iнших овидiв.
Юлiян справдi почувався трохи чужим посеред усiх тут так по-приятельськи зiбраних людей. Чим бiльше ним тут займаються, тим бiльшу порожнечу вiн вiдчував. Недоповнена культура родинних сторiн вражае його боляче. Тому що приiхав iз чужини, мусить на все вiдповiдати, про все всiх iнформувати. Та вiн говорить небагато i кiлькома словами поширяе овид, змальовуе знаменито чуже середовище, якби вiд нехочу.
Забава йде гарно, шумить веселiсть, тодi як там, у покиненiй хатi, в невеличкiй кiмнатi, де годинники цокають i заглядають злиднi, – там мовчанка. Юлiян думае про те, що буде, коли батько затулить очi, а мати i вiн – ще не скоро з певним хлiбом у руках…
У ньому будиться щось, бунтуеться.
Все те гарне i велике, нове i захопливе, наслiдування гiдне, що бачив у старих висококультурних державах, як Англiя, Нiмеччина, Скандинавiя, дало йому якусь дозрiлiсть. Вiдчув тепер це за собою, мов гарний сон. Тепер вiн уже на рiднiй землi, бачить тверезими очима ту землю, до якоi так сильно прив’язаний, i тих людей, той сам нарiд, наiвний i нездеморалiзований. Та сама полiтична i культурна дiяльнiсть його проводирiв або кращих членiв, мов у завороженiм колi, без енергiйних поривiв, без спромоги дiйти до одноi цiли. Головна iдея, що повинна еднати, розпалювати всiх, погасае, мов заходяче сонце, де стикаеться небесна баня з обрiем. Часами здаеться, всi нiби вдоволенi, повнi надii на кращу будучину, а коли поглянути глибше – в кожного не загоiлася на днi його душi болячка.
І тут, в отiй мирнiй хатi, хоч святкують подвiйне, гарне родинне свято, вiн не може позбутися якогось на нього наложеного тягара. Цiле його ество напружене, мов натягнутий лук.
Єдина Ева займала його тут. Ева пiдтримувала його духовнiсть. Вiд часу, як ступив вiн на домашнiй i покутiвський грунт, вона мов зосередила все, що було в гарнiй, пережитiй подорожi. Вона мае у собi щось iз великих почувань, щось з майбутнього, пориваючого, що не легко можна було здобути. Була, як та совiсть, що вдумуеться, а при цьому манить до полету i викликуе усмiх погоди в душi.
Його око спиняеться час до часу на нiй, любуеться ii iстотою, гарно зарисованим дiвочим бюстом, бажае душевного порозумiння без слiв, мов визвольного вiддиху. Але вона проти нього сьогоднi якась не своя, чужа. Навiть не шукае нагоди перекинутись кiлькома словами, як в тi днi, коли був преосвященний, коли була дуже зайнята, а була ласкава, мила, ба, майже горнулася до нього. Сьогоднi прийняла його дрiбний даруночок: кiлька бiлих левкоiв (гордiсть його шурина Зарка) ледве замiтним усмiхом i, подякувавши однiським словом, пiшла швидко, наче покликана кимось. Був би найрадше вiдiйшов, бо чого йому сидiти тут? Але з огляду на о. Захарiя залишився.
Чув солодкий бiль, що добувався зiсподу серця, i вражену гордiсть.
* * *
По обiдi, трохи пiзнiм, – як звичайно при таких нагодах бувае – виголошувано тости. Плила весела розмова, гостi викликували спомини з давнiх часiв, панував гумор, якнайлiпший настрiй. Деякi панi пiшли передрiматися, молодь подалася над став, частина з мужеських гостей засiла до карт. Ева iз прислугою подавала чорну каву. Вона наблизилася i до Юлiяна. Тодi приступили до стола о. Захарiй, один канонiк i з ним один богослов з пропозицiею до Юлiяна присiстися до тарока.
– Я не граю в карти, добродiю.
– Не вмiете? – спитав богослов, знаний збиточник, що крутився замiтно коло Еви.
– Вмiю, але не граю.
– Не смiете, може?
– Чому не смiв би?
На Юлiяновiм чолi з’явився i зник червоний рум’янець гнiву, як це бувае у вражливих вдач.
– Я так думав, пане Цезаревич, вибачте. Нашi батьки не все дивляться ласкавим оком, коли ми, молодь, засiдаемо за зеленi столики.
– І мають слушнiсть, – впав йому в слово поважний канонiк, – i мають слушнiсть, але, – додав спокiйно, – бувають i винятки.
– Ну i як, пане Цезаревич? – приставав молодий богослов.
– На жаль, ласкавий пане, я мушу рiшуче вiдмовити.
В тiй хвилинi око Юлiяна стрiнулося з оком Еви. Спочутлива усмiшка пограла коло ii уст.
– Не е правдивим лицарем, – сказала пiднесеним голосом бабуня. – Той, хто не грае в карти, не вмiе випити, не вмiе гуляти до упаду. Скiльки вам рокiв, пане Цезаревич?
– Двадцять i два, добродiйко, двадцять i два. Старий уже… правда? – І, вдивляючись в ii обличчя з розгорiлими очима, сказав з притиском: – У родинi Цезаревичiв вийшла вiд карт тяжка трагедiя… Може, ви чули про те, добродiйко, – нi?
І, не вижидаючи ii вiдповiди, вiн вiдвернувся i пiшов за о. Захарiем, що взяв його пiд рам’я.
– Яка це правда, пане Юлiян. Не одна хвилина в людському життi накоiла бiльше лиха, нiж цiлi роки.
Ева, поблiдла при вiдповiдi Юлiяна, подалася на веранду, а бабуня, вiдхиливши широко уста, глядiла, мов непритомно, за тими, що виходили.
* * *
Настало надвечiр’я. Частина молодi, поплававши човном по ставi та навеслувавшись досхочу, вернулась до хати i пiдтримувала балачку, грала та спiвала.
Коли появився Юлiян i його сталевi очi перебiгли по присутнiх, стрiнули й Еву. Вона спустила погляд. Їi уста тремтiли, а з горла вирвалося придавлене хлипання. Щоб не вибухнути плачем, вона покинула кiмнату.
Вiн затиснув уста. В серцi здiймалася дивна буря. Вiн приступив до вiдчиненого вiкна i неначе вперше побачив усе те, що в його рамках мiстилося: сад, зiльник i стежки. Йому пригадався той момент пiд час перших його вiдвiдин, як вiн гнав за нею алеею з ключем до лiса i спiймав ii. Коли обернувся, здавалося, що його лице було на один вiдтiнок блiдше.
* * *
Нiхто не дивувався, що Ева не залишилася довго мiж товаришками i гiстьми. Всi, що були тут зiбранi, знали доволi добре налiг бабунi Орелецькоi i розумiли, що треба ii було, мов малу дитину вiд огню, пильнувати. Це завдання перебрала нинi, очевидно, Ева.
* * *
Одна з запрошених дiвчат, скiнчена консерватористка, сiла до фортепiяну i вдарила вправною рукою кiлька гарних акордiв у «моль». Юлiян, що стояв недалеко фортепiяну, притягнув поза нею крiсло i сiв. Дiвчина, вiдчувши за собою чиюсь близькiсть, оглянулася. І чи тому, що це був Юлiян, що цiкавив ii бiльше, нiж iншi молодцi, чи вiд веселого настрою, всмiхнулася до нього i заграла пiсню: «У сусiда хата бiла…» Вона грала майстерно, кладучи натиск у басових партiях на мелодiю, якби добувала з неi стримуване ридання та хлипання.
Один гiсть за другим появлялися з iнших кiмнат i стояли непорушно, мов пiд гiпнозою. Темнi очi Еви горiли чудним огнем i повисли на Юлiяновi, а вiн сидiв схилений i курив. Чи вiн не вiдчув того погляду, чи був надто затоплений у звуках пiснi, але нi разу не пiдвiв голови. Аж як скiнчилася пiсня, пiдняв голову i його зiр впав на дiвоче обличчя. Чого вони вiд нього хотiли, тi чорнi очi гордоi, химерноi дiвчини? То викликували в серцi жаль, то захоплювали його своiм вогнем, а все не покидали його, мов стояли на сторожi його душi.
* * *
Хоч i як Ева, iмость i стара Катря – в однiй особi покоiвка, кухарка i приятелька парохii – стежила за бабунею, щоб вона не дiбралася до трункiв, вони все ж таки не могли ii допильнувати. Коли iмость, втомлена працею, висунулася на хвилину до заслоненого алькирика з горою гостинних та Евиних подушок, щоб тут кiлька хвилин прилягти, бабуня Орелецька, що стежила ввесь час за донькою, яка мала при собi в кишенi ключ вiд креденсу, зайшла тихенько за нею в алькирик. Коли iмость легенько захропiла, бабуня вийняла обережно з ii кишенi ключ i подалася в довгi сiни – сховище всяких дорогих ласощiв i напиткiв.
Бабуня вибрала двi пляшечки коньяку та рожаного лiкеру, i не надумуючись довго, всунула меншу до кишенi, що находилась мiж фалдами старомодноi сукнi. Усадовившись на ганочок мiж олеандром на фотелi о. Захарiя, почала пити.
Як вона там довго насолоджувалася запашним питвом, нiхто не знае. Аж коли Ева повернулась вiд гостей i треба було iй до помочi Катрi, вона вибiгла на ганок, i тут майже задубiла на вид, який тут представився ii очам: «Бабуню… тату!..ах, бабуню», – зойкнула i рухом розпуки закрила обличчя. Ах! Щоб лише вiн один – тато не бачив цiеi страшноi картини, що звалила ii, молоду, тепер з нiг, а потiм iще «один».
Вiд раня носила вона в серцi тяжкий жаль. Вона не вибачить йому нiколи, що вiн сьогоднi ii найбiльше бажання – улаштувати по своiй волi свою будучину власними силами – вiдкинув. Вiн один, i той… той другий, перед якого голосом вона тремтiла, як ягня, не смiли бачити бабуню в такiм страшнiм станi. Батько мiг трiумфувати, покликуючись на свою сьогоднiшню заяву про бабуню, що на нiй не можна «будувати», а той… При цьому спогадi ii лице покрилося гарячим рум’янцем сорому i великi сльози затемнили iй вид.
«Вiн!» – вона не знала, чому з ii уст вирвався нараз легкий оклик, а в ньому його iмення. Нi! Вiн сидiв тепер з консерватористкою-нiмкою, нехтував нею так, що вона втратила вiдвагу глядiти в його обличчя.
– Бабуню! – кликнула з розпуки дiвчина i шарпнула нею з цiлоi сили. Бабуня розплющила очi i усмiхнулася бездумчиво.
– Евочко, донцю моя, видиш, донцю, ти вдоволена… га? Ой, бабуня додержить слова, голубочко. Твоя бабуня, як раз дасть слово, то воно залiзо… А ти дай краплинку того рожаного… я тримаюся… нiхто не знае. Чорна кава…
– Вставайте, бабуню, – благала Ева, – скоро-скоро, щоб нiхто вас не побачив, бо я вмру iз сорому, ой, бабуню!.. Яка я нещаслива! – i пiдняла розпачливо руки.
Надворi темнiло, а з салону неслися фортепiяновi звуки «Вiльшаного царя» Шуберта. Коли пiсня повторилася, Ева, борючися з усiеi сили з бабунею, що заточувалася та виривалася, поволiкла ii спiшно через сад.
* * *
Юлiян при вечерi ледве дотикався страв. Був повний несупокою, не бачив Еви i не знав, що з нею дiеться. Своiй сусiдцi-консерватористцi при столi прислугував, вiдповiдав на питання одного студента, що розпитував про Лондон, Оксфорд i Кембридж.
Ще з початку вечерi була показалася Ева, мов привид, на порозi з блiдим обличчям, великими зворушеними очима, котрi впали жаром на нього i його сусiдку, але вiн не звернув на це уваги. Вона щезла i не з’явилася бiльше.
– Що з Евою? – спитала консерватористка господиню дому.
– Вона чогось сьогоднi нездорова, – вiдповiла iмость. – Жалiлася на бiль голови, тому на часок вийшла пройтися або, може, лягла.
По вечерi кiлька веселих пар розгулялося. Консерватористка попросила й Юлiяна до танцю, коли вибирали дами, але вiн подякував. Не гуляв.
– Чи ви в жалобi по кiм? – спитала жартовливо.
– Нi, але в чимось подiбнiм, – i тут усмiхнувся насилу.
Коли вона вiдiйшла, приступив до якоiсь етажерки з книжками, витягнув одну i поглянув на заголовок: «Людська анатомiя». Вiн здивувався. Отже, в неi була вже поважна постанова пiти на медицину. Вiн поклав книжку на мiсце i простягнув руку за другою, коли нараз чомусь оглянувся i побачив у дверях до покою Еви служанку Катрю. Їi очi були легко прижмуренi i кликали його за собою. «Єгомость просять панича до себе на слово», – прошептала таемничо.
О. Захарiй, побачивши Юлiяна, приступив близько до нього:
– Маю до вас просьбу, пане.
– Прошу, отче.
– Вiдшукайте менi Еву.
Юлiян глянув зчудований i переляканий.
– Що сталося, скажiть, я зроблю все.
О. Захарiй притиснув руку до чола i потягнув його за собою на софу. Оповiв йому, зворушений, про сцену, яка вiдбулася нинi зранку мiж ним i донькою. Не оминув i впливу бабунi на життя молодоi внучки, яку вона прив’язувала до себе всякими обiцянками, настроюючи ii проти батькiв.
– Через що? – спитав Юлiян.
– Бо я прозвав ii чорною хмарою моеi хати, стримую, як можу, вiд трункiв i виступаю проти фальшивоi так зв. «панськости». Вона хоче мою хату «спанщити», доказуючи, що та «панськiсть» – це доказ вищости культури проти украiнського «хамства». Вона хоче у своеi внучки пробудити кров Альбiнських. Ви ще не знаете Альбiнських: вони мудрi i хитрi, як лиси, i здiбнi на все.
Юлiян слухав, не перериваючи зворушеному батьковi. Цей додав:
– Вона ще й тепер вмiе, коли твереза, бути симпатична. А тепер iдiть i вiдшукайте менi мою дитину. Я боюся, щоб Ева з жалю не зробила собi чого злого.
Юлiян успокоював батька, не вiрив, щоб Ева могла собi щось зробити. А може, в саду або в лiсi заховалася, щоб налякати батька. Вона ж iще дитина, вiн ii вiдшукае. Вiн знае тут усi закутки i не забув про них. Сказавши це, усмiхнувся i встав.
– Ідiть, iдiть, мiй сину. В мене серце переповнене прикрим передчуттям… Дай, Боже, щоб воно в добре перемiнилося. Ідiть, надайте ii думкам i рiшенням iнший напрям, вона вас послухае.
Вечiр був погiдний, але незвичайно парний. У саду, де панувала тиша, бо всi знаходилися в хатi, нi листок не ворухнувся, лиш час до часу падав голосно перезрiлий овоч. Юлiян iшов, вiдгорнувши волосся з чола, рiвним кроком, як вiйськовий, споглядаючи вiд часу до часу на небосхил. Чи лише йому було так душно, чи лежала на всьому якась парнота. У його головi роiлися рiжнi думки всумiш iз журою о. Захарiя.
Ева дiйсно була сьогоднi чудна, дарма що йому здавалося, буцiмто вiн ii розумiв. Одначе була супроти нього якась незрозумiла, як нiколи. Сьогоднi, саме сьогоднi була при свому стражданнi понад усiх краща – своею стриманiстю, якоюсь нiмою опозицiею. Його уста затиснулися. За кiлька день повернеться додому, не буде ii оглядати. Що з нею станеться, вiн не знае, анi що з ним станеться. Його шлях провадить до професорськоi катедри. Вiн зiтхнув. Йому стало важко на душi i не находив успокоення, що надало б його почуванням, його нез’ясованiй тузi зрiвноваження i напрям, так, начеб тут у Покутiвцi згубив у собi те, що привiз iз свiта додому.
Опинився перед фiрткою парафiяльного саду, що провадила в лiс. Вона вже не вражала своею колишньою яснiстю, а пошарiла, зате лiс-велетень темнiв, нiби загорнувся в зеленаву темряву недалекоi ночi. Надвечiр’я, змiшане напiв iз денним свiтлом, нiби найперше розвинуло свою тканину коло лiса, мов настроювало його до якоiсь чарiвноi таемничоi дii. Вiн пробував вiдчинити фiртку. Вона була зачинена, i замок не подавався, хоч i пiд сильною рукою.
Поглянув углиб лiса поза паркан. Всюди тиша, а проти нього лiсовi сутiнки. Нараз усмiхнувся. Чей же вiн iще потрапить перескочити по-давньому парохiяльний паркан i дiстатися туди, де, як собi уявляв, сидить на бiлiй лавцi, недалеко гойданки, засумована, звернена обличчям до срiблистого ставу, в яснiй одежi, мов свiтляна з’ява, – вона сама.
Його серце затовклося i його охопила несмiливiсть. Якби так?
Перескочив паркан i опинився перед лiсом. Постояв хвилину, вiддихаючи повними грудьми. Завернув у сторону лавки.
Що вона погадае, коли вiн опиниться перед нею? Чи застане ii? Ще подумае про кров Альбiнських – що Цезаревич не вгамував себе i подався покiрно за нею…
Наближаючись до знаного мiсця, кликнув стриманим голосом ii iмення. Заходить ззаду, щоб захопити ii за плечима на лавцi, але не перелякати. Нiхто не обiзвався. Вiн приступае ще кiлька крокiв ближче, i в серцю щось тьохнуло.
Вона – тут!
Сидить в яснiй своiй одежi, похилена. Нi, вона не сама! На землi недалеко ii нiг, з правоi сторони лежить хтось. Вiн пiзнае бабуню Орелецьку. Видно, спить, а внучка коло неi на лавцi стереже ii.
– Панно Ево! – кликнув пiвголосом i похилився над поруччям лавки. – Ви тут? Слава Богу!
Вона прокинулась, перелякана, якби перед нею виринув несподiвано грабiжник.
– Пане Юлiяне! Як же ви мене перелякали! Боже мiй, як ви сюди зайшли? Я чула якийсь шелест, неначе кроки. Нi, я ждала, я вiдчувала, що як нiхто iнший, то ви прийдете.
Вона встала, вхопила його рам’я через поруччя i попросила сiсти на лавку.
– Сiдайте, – говорила шепотом i повним щастя голосом.
Вона постановила собi цiлу нiч так пересидiти i не ввiйти скорiше в хату, аж…
– Аж, панно Ево?
– Аж бабуня не переспиться. Їi нiхто не смiе такою бачити. Та як ви дiсталися сюди? Ішли селом?
Вiн усмiхнувся.
– Така велика рiч – дiстатися над став? Перескочив паркан i…
– Господи! Як олень.
– Нi, як звичайний гiмнастик або вояк. Лише про одно я не думав.
– Про що?
І вiн оповiдав, що уявляв собi, як вона навмисне сюди зайде, щоб переполохати батька своею вiдсутнiстю за те, що вiдмовив iй дозволу на виiзд за кордон. Якби був не застав ii тут, був би без надуми завернув i пiшов просто до бабуниного мешкання, розбив би у потребi навiть дверi i привiв iз собою «дезертира» перед батька, а сам вернувся до Заркiв.
Обое розсмiялися. Так смiються дiти, коли iм вдасться когось здурити.
– А тепер до хати, панно Ево.
Нi. Тепер вона не хоче. Нехай вiн сiдае.
– Нi, ви сидiть, – вiдповiв. – А он, – додав, глянувши на небо, – якась зiрка зсунулась комусь до нiг луковатим своiм летом, i знов одна… як скоренько, бачите?
– Бачу. Як поетично ви це кажете.
Вiн здвигнув плечима, потонувши очима на часок в небесну глибiнь.
Вона поглянула на нього. Вiн усе такий стриманий, не вiдчував так само, як вона. В нiй iнакше б’еться серце. Вона – вдача, повна життя.
Вiн не вiдповiдав, i вони мовчали. Минала хвилина за хвилиною.
Нараз вона перервала мовчанку впiвголос питанням:
– Що ви маете проти мене, пане Юлiяне… Ви…
– Як ви це розумiете, панно Ево? – спитав зчудований.
– Ви цiлий день були чуднi супроти мене.
– Я, панi? – спитав, вражений наголосом останнього «ви». – Саме я застановлявся боляче над тим, що ви були тiею, якiй я мiг би те саме питання поставити. Якби не вашi батьки, яких я шаную, мов своiх рiдних, мене б уже давно тут не було.
– О, нi, нi, пане Цезаревич, не кажiть таке! Це страшне, що ми, жiнки, не можемо в деяких моментах нашого життя так одверто говорити, як це вiльно мужчинам. Ми мусимо бiльше пiдчинятися якимось законам традицiйних форм.
Вiн дивився просто в ii обличчя.
Вона спустила очi, обнявши руками колiна, мовчала хвилину i говорила далi:
– Скажiть менi одверто, якоi ви думки про емансипацiю жiнок, а радше про рiвноправнiсть. Менi йде про вшанування жiнки, коли вона переступить межi дотеперiшнього виховання i поступае свобiдно, рiшаючи, наприклад, про свое особисте щастя.
– Моя одверта думка про «рiвноправнiсть»? Мужчина – мужчиною, а жiнка – жiнкою. Коли хто свобiдний внiшно i зовнiшно, тодi поступае вiдповiдно до свого «я».
– Ви берете, як бачу, це питання з гумористичного боку, – сказала Ева.
– Борони, Боже! Лише я цього питання ненавиджу. Воно може лише внести розладдя в суспiльствi, довести до крайности. Нехай жiнки студiюють, нехай працюють, лиш так зв. «домове огнище» нехай не нищать, не замiнюють його на ресторани та мiсця розваги.
– Отже, ви за домашнiм огнищем?
– Так. Гадаете, панно Ево, що коли мужчина напрацюеться, нашарпае собi нерви для кусника хлiба, то йому не треба супочинку для душi i тiла мiж своiми чотирма стiнами?
Ева усмiхнулася силувано.
– Але проти рiвноправности не маете нiчого? – спитала Ева.
– Нiчого, як хочете. Я маю надiю в Бозi, що вона менi особисто в дорозi до моiх простих цiлей не стане.
Ева глянула на нього збоку i не обзивалася бiльше, а Юлiян, сперши голову в руки, дивився вперед себе.
Ще панували пiвсутiнки, хоч зорi чимраз то густiше виступали на небосхил. Вода наново вспокоiлася, легкий вiтрець приляг, дерева стояли нерухомо, а недалеко вiд лавки лежала стара жiнка з заложеними на грудях руками.
«Бабуня», – подумав Юлiян, пригадавши оповiдання о. Захарiя, та ii вплив на молоду дiвчину.
– Тут так тихо, пане Юлiян, – обiзвалася нараз Ева зниженим, нiжним голосом, – можна добре говорити.
Вiн схилився до неi. Що вона мала йому сказати? Щось важне i вагаеться? Нехай лише говорить.
– Зараз, зараз, – почув притишений голос. – Я питала про рiвноправнiсть жiнки, бо тут iде про поважання жiнки, яка…
Вiн звернувся повним поглядом до неi. Їх погляди стрiнулися: чуднi, переполоханi погляди. Вона вiдвернула очi.
– Гм, панно Ево, не можете сказати?
Вiн схилився ще нижче над нею i солодкий дивний острах опанував його. Вiдiйшла охота? Не мала довiр’я? Сховалася, як мишка?
Вiн вийняв годинник i поглянув. Сьома година.
– Час вертатись додому, там жде батько, – i, сказавши це, зiтхнув.
Довга, непевна мовчанка. Нарештi чути стримуваний насилу шепiт:
– Я люблю… – i, сказавши це, нiби вiддала ввесь скарб, всю покору своеi дiвочоi непорочноi душi i встала, щоб вiдiйти. Вiн зупинив ii.
– Любите мене? Мене, Ево? І кажете це? А я давив таке саме почування, вагався, чи вам про це сказати, щоб не сполохати вас, боявся ображеного княжого погляду ваших очей.
Вiн обняв ii i притиснув сильно до себе, не даючи iй кроку поступити, нi слова промовити.
– Ево, – кликнув щасливий, – чи ти не жартуеш? Повтори ще раз.
– Це правда. Я загубила свою душу за тобою, не маю нi вдень нi вночi супокою. А я не зношу щось затаеного у своiй душi. Цю мою сповiдь ти менi утруднював, бував недоступний, амбiтний i виминав мене, мучив.
– Я суворий по вдачi, Ево, – вiдповiв, – не винен тому, але в мене е серце, що товклося тайком вже ранiше, не менше твого. На чужинi, серед працi, по унiверситетах чи при вiйську – всюди виринали перед моею уявою, дивилися з-пiд бiлого чола i чорних брiв темнi очi, питали щось, заповiдали i знов вiдбiгали, глузували, а все вертались твоi очi, дiвчино.
Вiн говорив поривчасто. Раз розколиханий iз свого спокою, тепер якби не мiг опанувати себе.
– С-с-т… – упiмнула дiвчина, кладучи йому руку на уста та вказуючи на сонну бабуню. – Вона збудиться, а я не хочу, щоб вона довiдалася, що мiж нами зайшло.
Цi слова вона бiльше видихнула, нiж вимовила.
– Тобi бабунi страшно, справдi? – i вiн насупив брови. – Коли в тебе було досить вiдваги, щоб виявити мужчинi свою любов, то чого лякатися ii або взагалi чого-небудь? Може, ти глузуеш собi?
З тими словами вiн заглянув iй на мить допитливо в очi.
Вона вiдчула вразу в його голосi.
– Та куди там…? – заспокоювала, завваживши, як йому груди пiднялися вiд зворушення. – Я лише хочу, щоб це поки що було нашою тайною. Воно так любо. Але ходiм звiдси далi мiж дерева, – додала i поступила кiлька крокiв вперед, мiж першi дуби.
– Ходiм, куди ти хочеш, Ево, – пiдняв руку, щоб ii обвести поза плечi, та вона скрикнула, вiдскакуючи вбiк.
– Гадюка! Юлiяне! – кликнула, – он до води повзе, вiд бабунi. Ох! я ii вже зранку бачила, яка гидота! Юлiяне, це недобрий знак. Це омен.
Вiн замiсть вiдповiли притиснув ii до своiх грудей.
– Омен, кажеш? Дивись, надворi парно, природа, спрагнена, жде прохолоди, гадюка пiшла, куди iй треба.
Так стояли вони ще хвилинку, мов вижидали чого.
– Хто тут, Ево? Ти тут? – почули вони нараз хриплий голос бабунi.
– Я, бабуню, хочете вже вставати?
– Нi. Ще трошки, донцю… ще трошки стережи мене. Що мене збудило? Чи хтось пройшов повз мене, чи наступив на лице босою ногою, як ледом? Чи ти кликала? Я нiчого не тямлю. Подай менi ручку, нехай обернуся…
І з тими словами бабуся обернулася, вiдсуваючись вiд води, i за кiлька хвилин захропiла наново.
* * *
Отiнений лiсною зеленню i вечiрнiми сутiнками, стояв Юлiян оподалiк i ждав.
Ева в яснiй довгiй сукнi з м’якоi матерii пiдiйшла до нього.
– Ходiм, дорогий, – промовила пошепки, – ти сьогоднi робиш на мене таке вражiння, як тодi, коли я тебе бачила офiцером. Такий рiвний.
– Чи я не завсiди такий? – спитав усмiхаючись Юлiян.
Вона покивала головкою i нiжно поцiлувала його.
Його обличчя споважнiло.
– Нащо ти мене оп’янюеш, Ево?
– Мовчи, – усмiхнулася. – Чи я до тебе прийшла, чи ти до мене?
– Як? – спитав вiн, схиляючись над нею, що тулилася шовком до нього. – Дома батько жде, Ево…
– Батько? Може би, ми хоч кiлька хвилин були без батька i були самi собою, кiлька хвилин, мiй дорогий, бо самий скажи: чи довго будемо так? Ми ж любимось, Юлiяне, – сказала голосом безжурноi молодости. Розкрила обiйми, обняла його, прилягла до його грудей, не рухаючись, нiби переливала свою душу в його груди. Здавалося, що з ними замовкли дерева, листя, травичка, нiчнi пташки.
– Щоб ти лиш цю хвилину нiколи не забула. Ти надiлила мене найкращим багатством твоеi iстоти, дала божественнiсть своеi душi!
– Слава Богу, що й ти щасливий, – шепнула йому в ухо.
– Ево!
– Ходiм далi, голубе. Я знаю недалеко звiдси одно мiсце мiж дубами, де в яснi мiсячнi ночi творяться чудеса. Там виблискуе з землi джерельце, звiдки опiвночi п’ють русалки воду, куди заходять серни, а весною, як все п’янiе вiд ii чару, соловейки тьохкають на ввесь лiс.
Вiн не вiдповiв, тiльки притиснув мовчки ii руку до уст.
– Туди ми пiдемо, – шептала, – ненадовго Юлiяне, бо, кажуть, щастя перебувае коло людей лише хвилинами, як рiдкий гiсть. Там, Юлiяне, пiдождемо мiсяця, як вийде на небо, i поговоримо про нашу будучнiсть.
– І ти зложиш менi там присягу вiрности, як в давнiх легендах, Ево, як у казцi…
– У казцi, де до якогось часу все спить i опiсля одна хвилина будить все. Раз у життi нехай i нам буде, як у казцi, Юлiяне, бо тепер уже нема казок, кажуть, що iх покасувала наука… Будемо самi собою. Нi для кого, лише для себе.
Вiн нiмо притакнув головою.
* * *
Почали йти. З лiвоi i правоi сторони дуби. Мiж ними недалеко гойданка, яку аж тепер побачив Юлiян.
– Станьмо, Ево, – попросив. – Тут справдi, як у казцi. Я тебе поколишу легонько, заспiваю впiвголос, щоб бабуню не збудити i щоб лише ти одна чула.
Вона похитала збиточно головою.
– Не хочеш?
– Нi, бабуня почуе.
– Нехай. Моя душа така переповнена щастям, що я, я це вiдчуваю, цю нiч без сну проведу, не ляжу. Сядь, а побачиш, як легонько поколишу. Ще й приспiваю. Я вас заворожу, а вiдтак вернемось усi.
– Боюся тут бабунi.
– Боiшся втратити ii ласку? – дразнив Юлiян, схиляючись до неi, i обняв ii нiжно правою рукою за плечi. – Не бiйся. Тоi ласки ти не втратиш. Вона лише тебе одну любить, i я попрохаю вибачення в неi. А гойданка, бач, яка приманчива.
Вона вiдступила нараз вiд нього, сiла на гойданку i, вхопившися руками шнурiв по обох боках, сказала усмiхаючись:
– А тепер пiсню, Юлiяне…
Були зверненi обличчям до глибини лiсу. Вiн сам вiдповiв:
– «Вiльшаний цар», Ево.
– О, так, Юлiяне, я його так дуже люблю, i слова, i музику Шуберта.
Сказавши це, почала сама пiвголосом спiвати.
Вiн почав ii звiльна колихати, долучуючи свiй гарний баритон стиха до ii голосу…
Спiвали, переспiвуючи кiлька разiв останнi строфи, забувши на якийсь час про все довкола.
Коли скiнчили, дiвчина нараз, мов птах, несподiвано злетiла з гойданки i, розсмiявшись збиточно, пурхнула углиб лiсу, залишаючи здивованого Юлiяна.
* * *
Коли вертались, ступали по землi, де постелилося мiсячне сяйво.
– Я твоя рабиня, Юлiяне.
– Я не хочу рабинi. Я не люблю рабства.
– То якою хочеш мене мати?
– Освiченою жiнкою, украiнкою. Я не султан.
– А чи я не украiнка? Батько та мама – украiнцi, а якби й не була нею, то для твоеi любови стала б нею. А «рабинi» з серцем щироi любови ти не хочеш?
– Не хочу. Досить ми вже i так вiд вiкiв рабами. Час нам стати свобiдними i свiдомими.
– А ось в якого строгого нараз перекинувся! Ще недавно нiчого подiбного не говорив, – кликнула, притискаючи його руку до себе. – Юлiяне, ти любиш мене?
– Не вiриш?
– Я жартую, мiй дорогий. Чого так споважнiв раптом?
– Чи нема чого, голубко? Ми найшлися, стали, як ти кажеш, «самими собою», ми щасливi, але, Ево…
– Але що, голубе? Ми ж не скажемо нiкому про нашу любов, нашi заручини, правда? – притулилася до нього, як кiтка.
Вiн не вiдповiв.
– Юлiяне? – i заглянула йому в очi.
– Ти не сказала би нiчого?
– Я – нi. А ти?
– Я – мужчина. Я вiдповiдаю за своi вчинки.
Вона помовчала хвилинку i додала тихше:
– Мiй батько не вибачить менi.
– Саме батько… саме вiн.
– Ево!.. – почули нараз близько неi захриплий голос бабунi.
– Бабуню!
Широка, мов надуте вiтрило, з розпростертими з-пiд шовковоi мантилi обiймами, наступала бабуня Орелецька просто на них.
– Змилуйся, Ево, як можна мене так залишати! Я спала без надзору коло води i мало-мало не скотилася в глибiнь, а ти пiшла з паничем на прохiд? Не подумала ти анi на хвилину, що мене могла i смерть коло води… Гнiваюся, Ево…
Бабуня сильно засопiла.
– Не на прохiд ходила я, бабуню, а в лiс, просто в «казку», i вертаемось звiдтiля, як бачите. Успокiйтесь, бабусенько, – успокоювала живо пiдхлiбним голосом Ева. Юлiян стояв мовчки.
– Слава Богу, що вам нiчого не сталося. Чи не чули ви, як ми спiвали? Пiвголосом, стуленими устами… Пан Юлiян Цезаревич прийшов мене вiдшукати у «посольствi» вiд о. добродiя…
– І тепер прошу пань, – вмiшався тут Юлiян, – вертатись до хати. А що ми добродiйку бабуню залишили на часок без огляду – це тiльки моя вина.
– Не берiть на себе вини, пане Юлiяне, я, може, ще бiльше винна, ви хотiли вертатись, а я… – докiнчила молода дiвчина.
Бабуня завернула припухлi вiд сну очi на молодця i всмiхнулася ласкаво.
– Ева – пустунка, хто ii не знае! А ви, як поважний мужчина, не зчудуетеся, що стара бабуня аж сюди зайшла, щоб у холоднiм затишку пiд лiсом передрiматися. Такi бiльшi прийняття парохiян вимагають багато труду, надзору, то й мене утома з нiг звалила, то мушу конче лягти, щоб себе сном скрiпити.
* * *
В хатi йшла забава мiж молоддю свобiдно. Грали у «фанти» i наперемiну танцювали. Коли бабуня й Ева з’явилися мiж гiстьми, добрий настрiй ще пiднявся. О. Захарiй повеселiшав, бабуня Орелецька поплила у своiй фалдистiй сукнi мiж старшi панi, якби щойно з другоi кiмнати вийшла, Юлiян зайшов мiж чоловiче товариство. Вiн стежив очима за о. Захарiем, був блiдий i поважний. Хотiв з душпастирем на самотi поговорити кiлька слiв, але спочатку не було нагоди. Коли о. Захарiй залишився на хвилину сам, вiн приступив до нього i заявив, що, коли буде можливо, вiн просив би висповiдати його.
О. Захарiй подався, майже заляканий, крок назад.
– Коли? – спитав.
– Хоч би i нинi, отче.
– Тодi… – о. Захарiй, приглянувшись молодцевi лiпше, спитав:
– Що з вами, Юлiяне…? Ви блiдi чи хорi, чи, може, маете з ким поединок?
– Нi, нiчого, я хочу свiй останнiй тягар з душi зсунути.
– А, так? – вiдповiв душпастир вже спокiйнiше. – Ви сьогоднi не мали свого звичайного настрою. Хто тут винен?
Молодий чоловiк здвигнув плечима.
– То зайдiть завтра зранку в шостiй до церкви, бо я завтра й так декого сповiдаю. Добре так?
Юлiян збентежився.
– Я волiв би вже нинi, коли це було б можливо.
– Нинi?
– Так. У вашiй працiвнi. Вона для мене так, як церква… ще заки я додому вернусь.
– Коли ж ви iдете?
– Побачу. Маю ще деякi справи з Зарком полагодити. Я залишив хорого батька. Аж тепер прошибла менi думка, що вiн, може, числить години мого повороту, хоч i бажав собi, щоб я у сестри побував вiсiм день. Але вiн тяжко хорий. Тому, отче… – i не докiнчив.
– Коли так, то як лише буде це можливо, сповню ваше бажання. Нехай трохи успокоiться молодь, старшi вiдiйдуть на супочинок, тодi побачимо.
* * *
Нiхто з гостей, анi домашнiх, крiм слуг надворi, не помiтив, як несподiвано знявся легкий вiтер i враз з ним напливли з залiсся чорнi хмари. Заповiдалась буря.
Їмостi попрощалися i пiшли iз господинею дому на супочинок, а молодi панночки метушилися за Евою, помагали iй i службi зносити постiль на нiчлiг. Ева, попрощавшись наборзi з Юлiяном та iншими гiстьми, подалась з бабунею до спальнi.
Юлiян закинув поспiшно пальто наопашки, приступив до о. Захарiя попрощатися. Саме в тiй хвилинi прорiзала сильна блискавиця темряву надворi, i вслiд за тим ударив грiм з таким лоскотом, що потряс цiлим домом.
О. Захарiй перехрестився.
– Ви куди, Цезаревичу?
– Додому, отче.
– Та що вам Господь дав, де я вас проти тучi пущу? До Заркiв бiльше як година ходу. Переночуйте в нас, а раненько поговоримо, про що забажаете.
Юлiян хотiв ще щось сказати, доказати, що такi ночi йому не першина, що при вiйську траплялося i гiрше, але замовк. Шум вiтру, що, мов борвiй, сотнями крил розшалiвся, втискався в найменшу щiлину i дзвонив вiкнами.
Оба мужчини лишилися в iдальнi. Кожний з них стояв мовчки при вiкнi i дивився в темну нiч, переданий своiм думкам.
– Слава Богу, що люди мають хлiб звезений, не замочить туча, – сказав о. Захарiй пiвголосом до себе i склав побожно руки, мов до молитви.
– Нiхто не був би цього цiеi ночi сподiвався, – вiдповiв Юлiян, не змiняючи своеi пози при вiкнi.
– Температура цiлоi днини була душлива, парна, якесь напруження вiдчувалося, якби перед розривом невидних оков… – говорив далi о. Захарiй. – Щось i в природi добиваеться iнодi до визволення. Я, наприклад, почувався сьогоднi нездоровий на душi i тiлi, щось менi розсаджувало груди.
Опiсля приступив о. Захарiй до свого любимця, заглянув йому в лице i сказав:
– Ходiм до моеi робiтнi. Обiч неi я маю ще одну невелику кiмнатку i там я вас помiщу на нiч. Але, – вдарив себе нараз в чоло, – ви, як зрозумiв я вас, маете щось на серцю i це треба скинути. Ходiмо до робiтнi…
Оглядаючись за Юлiяном, спитав якби мимоходом:
– Чи завдала вам Ева багато труду, коли ви шукали за нею? Заховалася далеко?
Юлiян вiдповiв коротко, що нi, пояснивши, що була над ставом, де сторожила над бабунею.
Оба пiшли до знаноi вже Юлiяновi робiтнi-святинi, що знаходилася при кiнцi коридора, де свого часу вiдбувся договiр щодо грошовоi позички на виiзд для його хорого батька.
О. Захарiй, вiдчинивши дверi до неi, пiднiс свiтло догори i попросив Юлiяна ввiйти в кiмнату.
– Я лише вiзьму з шафи мiй епитрахиль i зараз прийду до вас.
В малiй, мало освiтленiй кiмнатi (одною невеличкою свiчечкою, що догоряла) виднiли по стiнах пiвтемнi обриси старого, виробленого з дерева, почорнiлого Хреста Спаса, iкона пресвятоi Богородицi, кiлька iнших пiввитертих картин святих, картина з хустиною св. Веронiки i старi богослужебнi книги.
– Сiдай або клякни, – обiзвався поважно душпастир i перехрестився.
Юлiян не сiв, а зсунувся безшелесно до нiг душпастиря, заховав обличчя в епитрахиль i клячав непорушно. Догоряло з легоньким трiскотом свiтло i в однiм кутi блимала дрiбною цяточкою ледве помiтна невгасна лампадка перед статуею св. Анни.
Душпастир ждав мовчки. По якiмось часi, мабуть, внутрiшньоi боротьби, Юлiян пiдняв голову i сказав пiвголосом:
– Не так особi душпастиря складаю я свою сповiдь, а бiльше батьковi доньки його Еви… о. Захарiю вiдкриваю я свою душу!
– Говори, сину.
Сповiдь почалась та ставала щораз рiвнiша. Блискавки освiтлювали двi похиленi постатi: одну, яка заслоняла рукою очi, i другу, що клячала зiгнута. З хлипанням дощу надворi мiшалося хлипання людських грудей. Чи походило воно з грудей молодих чи старих, годi було розiбрати. Новий удар грому, що струсонув землею i покотився дальше, заглушив на мить довкола.
Коли сповiдь скiнчилася, з нею нiби враз затих i вiтер. Душпастир заявив:
– Тобi прощаеться, сину. Мужчина е духовник, а жiнцi вiльно жертвуватися. Встань i йди, сину. Все решта залиши менi.
Юлiян пiднявся i без слова зложив цiлунок на руцi душпастиря.
– Не залишишся на нiч у нас?
– Нi, отче. Менi треба простору i холоду ночi.
– А завтра дiстанеш причастiе.
– Не забуду.
О. Захарiй посвiтив йому мовчки i сам вернувся до робiтнi, де перебував до ранку.
Коли вийшов звiдси досвiта, щоб зайти до церкви, здавалося, що злегка посивiла його голова посрiблилася надобре коло висок, а коло уст склалася, мов витиснена невидним пальцем, рисочка смутку.
Тоi бурхливоi ночi Юлiян жвавим i певним кроком спiшив до Заркiв. Було вже по пiвночi, коли прийшов до них. Проти нього вийшла сестра iз високою свiчкою, щоб вiдразу трапив до своiх дверей.
– Зарко спить, – вiдповiла пошепки, – вiн мусить раненько доставити паку з городиною на дворець.
Увiйшли у братову кiмнату, едину вiтальню.
– Як випав вечiр? – спитала сестра пiвголосом.
– Як звичайно такi забави. Йди i лягай, Марiйко. Завтра розкажу тобi бiльше, бо я зморений.
Але вона не рушалася з мiсця, мабуть, не довiряла його словам.
– Тобi щось прикре трапилося, – допитувалася, шукаючи його очей.
– Дай спокiй з вiдгадуванням, Марiйко, – вiдповiв неохоче. І, не роздягаючись, кинувся на постiль. Вона сiла без слова коло нього, притулила свое обличчя до його i шепнула:
– Мовчи чи не мовчи, а серце сестри ти не обманиш. Ти мав щось нинi. Скажи лише одно слово: добре чи лихе?
– Гаси свiтло, сестро, будь ласка.
– Не пiду. Я маю право питати, ти мiй единий брат. Хто тобi кривду заподiяв?
– Я сам.
– Як менi це слово розумiти, Юлiяне?
– Я заручився з Евою.
– І це кривда?
– Бо я цього ще не хотiв. Навiть не уявляв собi, тiльки мрiяв про це, вiдсував у майбутне.
Сестра дивилась на нього, якби не розумiла, а вiдтак додала зломаним голосом:
– А вона, чи любить тебе?
– Любить.
– А ти ii?
– Саме в цьому рiч. Гаси свiтло та йди. Менi треба темряви, тоi великоi темряви, де людина почувае себе по глупих або нiкчемних учинках мерцем, доки не прийде спасення i вiн не воскресне до нового життя. Ах, мрii моi, Марiйко, мрii!..
– Господь з тобою, брате! Який ти смутний. Але спи i вспокiйся. Грiх так сумувати молодому чоловiковi.
– Не буду, сестричко, але йди. Та нi, дай менi ще твою руку, ту чисту, вiрну руку, яку освячуе чесна щоденна праця, нехай поцiлую ii…
І, притискаючи ii руку до своiх уст, сказав здушеним голосом: «Гаси свiтло, скоро, скоро».
Вона, перелякана, згасила скоро свiтло i вийшла з кiмнати.
Юлiян спав i бачив, як у снi нахиляеться чорнобрива Ева, збиточна, i каже, викривляючи погiрдливо уста: «Апостоле чернi! тебе кличуть мужики. Дитину принесли до хресту». Вона вдарила його по щоцi i кинула бохонець чорного хлiба, принесений «чернею», перед ноги, i хлiб, твердий, засохлий, покотився по долiвцi.
Його кличуть до хорого на кiнець села. Мороз тисне, а завтра треба йти на похорон до бiдноi вдовицi, де залишилася купа дiтей без хлiба. Чуе, як обзиваються скарги, що люди починають зневажати закони моралi, починають жити якоюсь «вiльною любов’ю». Тут пара, там двi. Регочуться з його завваг, аж стае якось лячно, соромно. Повстають темнi духи, що порпають в його життi, шукають.
Христос був завсiди вибачливий для грiхiв тiла… Вiн волiв перебувати у товариствi легкодушних жiнок i штукарiв, нiж серед фарисеiв – був тiеi гадки, що нi одна людина не пропаща, коли душа не пропаща.
Дощ ллеться. Його сльози спливають по вiкнах. Десь блиснуло, дерева гнуться покiрно, пiддаються бурi, що батожить iх i нараз втихае.
Знайомий голос небесний сповивае його пошарпану душу i чиясь рука обтирае йому пiт з чола, i вiн чуе: «Тобi буде прощено. Мужчина, е духовник, а жiнцi вiльно жертвуватися. Встань i йди, сину».
* * *
Мов по грiзнiй бурi на морi, що затирае всi попереднi слiди, так почув себе Юлiян по сильнiм покрiпнiм снi, коли сонце розкинуло свое промiння просто йому в очi. Ранок був погiдний, чудовий, вчорашнi переживання станули йому ясно перед душею i його перша гадка була: причастiе та Ева. Вiн мусить взяти Еву пiд опiку, а, може, й захистити ii перед гнiвом i кривдою родичiв.
З собою вiн уже впорався i тепер уже зможе супокiйно заявити о. Захарiю про те, що досi гнiтило його у глибинi душi, а про що вчора на сповiди тiльки натякнув душпастиревi як батьковi своеi нареченоi.
Бо це був такий вiдрух його душi, якому, мов взаемнiй силi, мусiв пiддаватися. Вiд кiлькох лiт, вiд часу врятування о. Захарiя та Еви з-пiд кiнських копит, вiн вiдчув iснування такого руху, нiби малесеньку грудку залiза на днi своеi душi, що ставала йому на завадi у деяких хвилинах.
Аж пiд впливом вчорашнiх переживань цi порухи зросли до якоiсь потуги, що нiби взяла верх над ним i наказувала поступати так, а не iнакше.
* * *
На парохiяльнiм ганку виглядала його коло 10-i години по Службi Божiй Ева. Побачивши його, вона поспiшила проти нього i всунула довiрочно свою руку пiд його рам’я.
– Ево, – упiмнув вiн ii мимоволi, вказуючи на отворену кiмнату iдальнi, де звичайно пересиджували домашнi.
– Ех! – вiдповiла Ева нетерпляче i додала пiвголосом: – Я сама ставала вже перед судом, Юлiяне, ще раненько, i вже по всьому. Чей же старi звичаi i погляди не знищать нам нашоi будучини.
– С-с! – шепнув Юлiян, але вона кивнула головкою у сторону вiкна, щоб слухав.
– Через вас, панi тещо, – почув вiн грiзний голос о. Захарiя, – покрилося наше серце жалобою, покиньте мою хату, щоб я вас тут бiльше не бачив. Ви, ви i ще раз ви всьому виннi. Це проклiн злого вчинку.
– Отче, зятю мiй, ради Бога, спам’ятайтесь! Що вам Господь дав мене винуватити? – кричала бабуня.
– Так я повинен був уже давно поступити, – а тим часом тiльки поблажав, не мав енергii зiбратися на рiшучий крок – показати вам дверi. Ви iз своiм нещасним налогом та своiм фанатичним прив’язанням до моеi дитини потягнули ii в нещасний вир.
– Татунцьо заборонить бабунi вступ до нашоi хати, – зойкнула Ева з острахом i вхопилася нареченого.
– Не бiйся, вiн задобрий, – успокоював Юлiян, i обое вступили на ганок. Але голоси не втихали i до них прилучалося ще i хлипання iмости.
– Бабуня, бiдна нещаслива бабуня, вона не винна, – кликнула спочутливо Ева. – Вона перша вибачила менi i обiцяла мене захищати в усьому, на неi можу числити. Я за неi також заступлюся, побачиш.
З тими словами побiгла до кiмнати i, не дивлячися нi на кого, всунулася батьковi до нiг.
– Я сама тут винувата, батеньку, i ви бабунi не торкайте. Вона нещасна. А чи не знаете, що ми мусимо нашi провини взаемно собi прощати, ми мусимо любити один одного! Ох бабуню!.. аж тепер я розумiю, що значить терпiння, що може жаль. Своею добротою поблагословiть мене, батеньку, гнiвом не вбивайте, бабунi не робiть кривди. Я вас благаю за неi та за себе, я молода…
– Молода, молода, зятю! – пронiсся зворушливий голос бабунi Орелецькоi.
Та душпастир пiдняв раптом руку i, здавалося, якiсь тяжкi слова рвалися йому на уста. Уста йому не послужили, рука впала безвладно, вiн вiдвернувся до вiдчиненого вiкна, склав руки на груди i потонув очима в висоту. Так вiн стояв якийсь час непорушно, якби згубив слух для окруження.
В хатi запанувала мовчанка, якби нiхто не вiддихав, якби совершалася якась тайна, повна святости, що мала помирити душпастиря i ображеного батька.
Лиш один вiдважився перебити цю мовчанку – Юлiян, що непомiтно ввiйшов до кiмнати.
– Я переберу на себе ваш смуток, отче! Я молодий, i мiй жереб упав. Вибачте Евi! Я вступлю на богослов’я.
Що таке було в голосi молодого чоловiка, що душпастир прокинувся? Чи вразила його спокiйна рiшучiсть слiв, чи щось iнше, бiльш незвичайне? Його очi зупинились на обличчi молодця, зчудованi, неначе не розумiли його, а Юлiян блiдий, але рiшучий, стояв перед ним i ждав одного-однiського слова.
– Я iй уже вибачив, – вiдповiв о. Захарiй, вiдвертаючи погляд вiд молодця. – Коли нiч проминула i настав Божий день, я ii вибачив, одначе щодо «батькiвства», то iй це вже непотрiбне.
Ева заридала:
– Жадайте вiд мене, чого хочете, батеньку, я все сповню, лише, щоб ваш жаль перемiнився в давнi почування до мене.
Батько зiтхнув.
Ева, обтираючи сльози, сказала:
– На одно дайте менi вiдповiдь, тату, лише на це одно. Нащо дав Бог гарнi ночi, що люди п’янiють вiд них, навiщо навiвае мрii на людську душу, наче поширюе ii i робить iх невiдповiдальними за своi вчинки?
О. Захарiй, зустрiвшись з очима доньки, вiдвернувся.
Та тут бабуня заворушилась.
– Батько тобi не скаже того, що я тобi скажу. Вiн душпастир, але я, жiнка, дам тобi вiдповiдь. Господь зсувае на людську душу мрii на те, щоб i на землi був для смертних рай. Такими ночами ми забуваемо за свое горе, за свою самотнiсть, за те, що нас в ясну днину картають, бо – сонячне свiтло зрадливе. Цiле життя менi чогось не доставало, я побивалася за чимось i завсiди надаремне. Може, ти, моя наслiдниця, лiпше мене зрозумiеш. Ангелику мiй, едина радосте моя, нащо те все? Чому не може все так бути, як люди хотять, як ти або хто iнший хоче? Твiй батько хоче мене з тобою розлучити. Нехай пробуе. Капiтан Юлiян Цезаревич встав iз гробу… – говорила, мов непритомна, – i хоч той капiтан анi на хвилину не бажав тiеi бабунi, не торкнувся навiть ii уст, бо любив другу, зате його внук любить ii внучку, що унаслiдила всi прикмети Альбiнських. Ось на це дайте менi вiдповiдь, отче зятю. Воно так е, бо чомусь так мусить бути i нiхто цьому не винен.
Сказавши це, старуха обернулася до iмостi, що мала очi та вуха тiльки для свого чоловiка i доньки i, пiднiсши визивним рухом руку, кликнула:
– Давай чарку, донцю, нехай вип’ю на щастя Еви! Нинi я дихаю ще вчорашнiм переживанням, а ти, Ево, вспокiйся, ти чула, що твiй батько вибачив тобi. Вiн добрий i мудрий, – вiн душпастир. Хто ж iнший мае прощати, як не вiн?
О. Захарiй пiднiс руку, наказуючи мовчанку, але вона говорила далi.
– Гадаеш, дитинко, що був би прокляв? Пусте!.. Хто проклинае любов, той проклинае молодiсть.
І, сказавши це, вийшла з кiмнати, а дiвчина поспiшила за нею.
О. Захарiй звернувся до Юлiяна, що сперся коло вiкна у поважнiй задумi.
– Чи я вас добре зрозумiв, Цезаревичу, чи справдi ви рiшилися вступити на богослов’я?
– Так, отче, – вiдповiв Юлiян. – І тепер я хотiв вас ще спитати, чи вам досить цього з моеi сторони?
О. Захарiй поглянув зачудовано на нього.
– З вашоi сторони? Ага! – i вдарив себе злегка по чолi. – Ви себе хочете менi в жертву принести, молодий чоловiче? Що вам до голови прийшло? Я на це нiколи не дозволю!
– Так, я рiшився, – вiдповiв Юлiян, зложивши руки на грудях.
– Так знайте, що я з вами не годжуся. Поступайте, як хочете.
О. Захарiй почав роздратований ходити по хатi.
– Що за iдея!
Юлiян здвигав мовчки плечима.
– Небавком я виiду до Львова. Хiба, може, хорий батько затримае мене якийсь час дома, та нiчого не змiнить моеi постанови. Чи маете ще якiсь бажання, отче, або доручення щодо Еви? Я буду старатися iх точно сповнити.
– Нi, – вiдповiв нервово душпастир. – Хiба ще хотiв би вам доказати, що це з вашоi сторони рисковна гра вступати у стан, до якого не почуваете покликання, хоча я не таю, що менi було б мило мати за зятя богослова. Вiн по моiй смерти мiг би перебрати тутешню громаду…
О. Захарiй не встиг докiнчити своiх дальших мiркувань, бо iмость появилася в кiмнатi, а з нею Ева.
Душпастир поглянув на свою доньку довгим поглядом.
– Заки що буде, пане Цезаревич, заки буде так, як ми говорили, я вам передовсiм як батько поставлю одно питання. Чи ви любите мою дочку?
– Так, отче, – вiдповiв поважно Юлiян.
– Чи вашi почування такi, що ви можете… але нi… – поправився нараз нетерпляче, – скажемо простiше. Чи ви почуваете в собi силу дотримати своiй нареченiй обiцянку? Ви… ви бували у свiтi i, щоб правду сказати, я вас тепер мало знаю.
Юлiянове обличчя змiнило колiр.
– Як це питання торкаеться моеi дотеперiшньоi поведiнки у вашiй хатi, отче, то нехай воно мене не мине, – вiдповiв вiн.
В його очах заблисла сльоза.
– Татунечку! – кликнула Ева, пiдбiгла до батька i сховала свое личко на його грудях. – Що спонукуе вас ображати Юлiяна таким пiдозрiнням? – Мiй коханий Юлiяне, ти вражений, але батько, певно, не думав так зле. Татунечку!..
– Так, Ево, – обiзвався врештi о. Захарiй, здержуючись у ходi. – До такого питання спонукала мене твоя вдача, Ево. Не вiдтягайте нiколи своеi руки вiд неi, Юлiяне, тоi руки, що врятувала ii раз уже вiд смерти чи калiцтва. В Евi е щось непостiйне, рiжнi пориви, що раз рвуть ii до доброго, часом до геройства, а часто i до нерозумних учинкiв. Якби до того ще не тi божевiльнi слова ii бабунi, що в Евi збереглися всi прикмети Альбiнських, то я нiколи не був би поставив такого питання.
– З бабунею справдi треба числитися, вона небуденна, – обiзвався з притиском Юлiян.
– Вибачте, пане Цезаревич, – обiзвалася тут нараз iмость. – Я маю також кiлька слiв сказати, хоч цiлком про щось iнше. Я не знаю, чому тут стiльки зайвого говорити, замiсть того, що найважнiше. Краще нам спiльно обрадити, коли мало б вiдбутися вiнчання, нiж розводитися над вдачею Еви i над вашою постановою.
– Я прийду в означений час за Евою, отче, – обiзвався Юлiян твердо, – але ранiше мушу сам iз собою поладнати. Я не хочу бути лише чоловiком своеi жiнки.
Їмость подивилася заляканими очима на Юлiяна.
– А Ева, а весiлля? – спитала майже з розпукою.
– Ева буде до того часу при вас.
Ева, що ще тулилася до нареченого, прокинулась при тих словах з цiлою живiстю своеi вдачi:
– Юлiяне! – кликнула, – що тобi Бог дав? Я буду при батьках, тут? Тобi не вiдомi моi намiри? Ти вже забув, що я вчора говорила, що iду на медичний факультет i що через те мiж мною i батьком дiйшло до непорозумiння?
– На медичний факультет? – вiдповiв вiн. – Так, ти говорила про це, це правда. Але тепер ти повинна зрозумiти, що твiй замiр мусить уступити перед iншими обов’язками. Вiдколи ти стала моею, нареченою богослова, ти не можеш вiддаватися медичним студiям.
– Юлiяне! – кликнула Ева i сплеснула в долонi, – богословом? Ти – богословом? Вiдколи це? Я нiколи не чула з твоiх уст, щоб ти хотiв коли бути священиком. Я уявляла собi тебе не iнакше як ученим, професором, урядовцем, вiйськовим, усiм iншим, але нiколи попом! Нi, нiколи попом!
– Попом? – повторив Юлiян придушеним голосом. – Ево, схаменися, що говориш? Чим е твiй батько? Не священиком?
– Залишiть ii, Юлiяне, – вмiшався о. Захарiй, дуже супокiйний, усмiхаючись гiрко. – Вона нiколи неправдою не орудувала i тепер сказала те, що думала.
– То будь ним, як хочеш, будь чий хочеш, але я пiду на медицину! – сказала вражена, i очi ii запалiли раптовим гнiвом.
– Нi, Ево, – наставав Юлiян твердо на своiм, притягнувши зворушену дiвчину до своiх грудей. – Це не може бути. Хiба ти вже так скоро забула, що мене любиш i не знаеш, що мiсце жiнки при боцi ii чоловiка?
Останнi слова, вимовленi цим пiвголосом, не залишилися без впливу. За хвилину вона вспокоiлася i сказала:
– Я про це не забула, Юлiяне, але те, що для мене найважнiше, наймилiше з усiх бажань, окрiм твоеi особи на свiтi, ти забороняеш менi. Я ж кажу тобi: ти йди собi на богослов’я, вибирай фах, який хочеш, а я буду лiкаркою.
– На селi будеш хорих селян лiчити? – спитав вiн i усмiхнувся. – По селах iнтелiгентiв мало, Ево. Ти не береш цiеi справи досить поважно. Лiкарська професiя нелегка. Скидаешся обов’язкiв жiнки душпастиря, i замiсть при ньому сильно стояти, щоб i добре, i гiрке з ним дiлити, хапаешся… Роздумай, Ево.
– Я роздумала. Ти можеш бути вчителем релiгii в мiстi, як до того прийде, а я буду лiкарювати. Не так? Ах… будь добрий i послушний, Юлику. Ми можемо це так гарно погодити, – благала i пестила голосом. – Ти не пожалуеш, маючи жiнку-лiкарку, лише дай дозвiл.
І до батькiв, що стояли без слова, звернулася теж.
– Дайте нам дозвiл бути щасливими, батеньки, щоб нам щасливо велося, бо без нього я не поiду до Швейцарii. Юлiян дозволяе.
– Дозволяете, Юлiяне? – спитав батько, вп’яливши своi великi голубi очi у свого майбутнього зятя.
Юлiян пiдняв брови вгору i притакнув мовчки головою.
– То я лише докину свiй дозвiл, якщо воно щось поможе, до вашого щастя, але засобiв на ту цiль у мене нема. Ева знае, куди вони в мене йдуть.
– Знаю, знаю, татечку. Для ваших бiдних, голодних у громадi, на шкiльнi книжки, для дрiбних невдячникiв, на сирiтську касу, на шпихлiр у неурожайнi роки, для калiк i куди я там знаю… Але грошi – марниця, – додала весело, майже пустотливо, – бабуня дасть, бабуня!
– А я не даю дозволу, Ево, – обiзвалася нараз несподiвано i твердо мати. – Попадi медицини не треба, на селi можна i домашнiми лiками лiкувати, е iх там доволi. На мiсцi твого нареченого я нiколи дозволу би не дала. Учися прясти, ткати, господарки в полi, коло худоби ходити…
Але Ева цього вже не дочула. Як стояла, так погнала до бабунi, що в сусiднiй кiмнатцi сидiла спокiйно за маленьким столиком перед шинкою i маслянкою.
– Я iду до Швейцарii, бабуню! Лагодьте грошi. Всi дали дозвiл, мiй Юличок i татко!
О. Захарiй саме тодi звернувся до Юлiяна, що сидiв задуманий i гриз уста.
– Нащо ви дали цей дозвiл? Чи це тепер потрiбне?
– Може, й потрiбне, отче. Тяжко вiдмовити. Та хто годен у будучину заглянути. Знання i фахова наука нiколи не можуть пошкодити жiнцi, а матерiальна допомога теж придасться… На чужинi iнакше на це дивляться. Я думаю, що нам обоiм не вийде з того лихо. Хто не рискуе, той не виграе.
Їмость встала i вийшла з кiмнати.
За хвилину вернулась Ева з бабунею.
– Добре ви зробили, зятю, що дали остаточно Евi дозвiл на виiзд за границю, – заговорила Орелецька спокiйно i ласкаво, мовби роздавала посади. – Я радуюсь, зятю, щоб ви знали, хоча як гiрко буде менi, старiй, розставатися з Евою. Та чи можна молодiй вiк марнувати? Побачите, що будете менi ще дякувати, що допоможу iй добитися до цiли. Дасть Господь, i ви, i я, i пан Цезаревич дiждемося потiхи i слави з неi. Вона недурно, хоч у другiм поколiнню з Альбiнських… – тут глянула з-пiд окулярiв на о. Захарiя i похитала головою.
О. Захарiй зняв з вiшала свiй капелюх, взяв цiпок у руку i, не промовивши нi слова, вийшов з хати.
* * *
На другий день Юлiян вiд’iхав i в цiлiм парохiяльнiм домi запанував супокiй. Ева якийсь час ходила сумна i до слiз розжалоблена, то знову на думку про свiй виiзд за кордон була щаслива i не находила собi мiсця в хатi. Шукала за батьком, доки не вiднайшла його в читальнi. Тут прилучилася вона до нього i пiшла з ним далеко в село. По дорозi хапала кiлька разiв його за руку i, цiлуючи ii щиро, просила не гнiватися та не журитися нею. Хоча i поiде на чужину, то свого «тунечка» не забуде, i на його поважний поклик зараз звiдти вернеться. А щодо Юлiяна, то вона його так безмежно любить i вiн такий добрий для неi, так поважно i так гарно розложив iх спiльнi життевi плани, що iй перед нiчим не лячно.
Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65717826) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке
Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения